30 серпня — день, який нагадує нам: за кожним невідомим ім’ям стоїть людина.
Сьогодні хочу згадати всіх, кого чекають.
Тих, хто зник безвісти. Тих, хто перебуває в полоні. Тих, про кого рідні роками не мають жодної звістки.
За кожним із них — чиясь мама, тато, дружина, чоловік, дитина, сестра чи брат. Родина, яка продовжує жити з надією, навіть коли невідомість виснажує щодня.
Ми не можемо знати, скільки часу триватиме це очікування. Але можемо зробити так, щоб про них не мовчали.
Говорити. Нагадувати. Поширювати. Підтримувати.
Не дозволяти, щоб їхні імена губилися серед новин і цифр. Не дозволяти, щоб до чужого болю звикали.
І особливо сьогодні хочеться сказати родинам: ви не самі. Ваших рідних пам’ятають. Їх чекають не лише вдома — про них має пам’ятати вся Україна.
Нехай кожен, хто досі не вдома, повернеться до своїх рідних.
Чекаємо тих, хто зник.
Чекаємо тих, хто в полоні.
Віримо у повернення кожного. 
